Возлюблений у Христі владико Максиме, митрополите Сіліврійський,
возлюблені у Христі отці, сестри і брати!
Тема нашого Єпархіального дня — православна діаспора та питання етнофілетизму — звучить так, ніби їй місце на міжнародному зібранні каноністів, де говорять трьома мовами, а перекладають чотирма. Однак ця тема стосується саме нас, нашої єпархії.
Спочатку я хотів би пояснити, чому ми обрали цю тему. Причин дві.
Перша причина проста. Її бачить кожен, хто останніми роками звершував богослужіння в одному з храмів нашої єпархії. Наша Церква приймає у свої обійми дедалі більше людей різних національностей і мов, і тут, у Гельсінській єпархії, це видно особливо чітко. Дедалі більше наших членів удома розмовляють не фінською, а іншими мовами. У наших храмах моляться фінською та багатьма іншими мовами. Насправді це не якась особливість нашої Церкви. Це відображення наших найбільших міст. Ті самі мови можна почути в трамваї, на шкільному подвір’ї та в приймальні медичного центру.
Це також дещо говорить нам про наше суспільство. У місті люди дедалі частіше живуть поруч, але дедалі рідше — разом. Фінляндія довгий час уявляла себе країною однієї мови й одностайних поглядів, а тепер поступово помічає, що стає іншою. Одні цьому радіють, інші бояться, а багато хто ще не знає, як до цього ставитися. Церква не може обирати, чи хоче вона бути частиною цих змін. Вона вже є їхньою частиною. Вона може обрати лише те, якою саме частиною вона буде.
Церква не повинна бути лише дзеркалом свого суспільства. Вона має бути вікном у вічність — місцем, звідки можна побачити щось таке, чого в місті ще немає.
На перших сторінках Біблії розповідається про місто, в якому була одна мова. Люди випалювали цеглу, використовували бітум замість розчину й вирішили збудувати вежу, вершина якої сягала б неба. Так вони хотіли створити собі ім’я (Бут. 11:3–4). Я завжди думав, що проблема цієї історії полягала не у висоті. Небо витримує високі будівлі. Проблема була в тому, що весь задум спирався на одну мову і власне ім’я.
У день П’ятидесятниці Бог не повернув світові одну мову. Це було б легко, і багато розсудливих адміністраторів вважали б це ефективним рішенням. Натомість кожен почув, як говорять його рідною мовою (Діян. 2:6). У кондаку П’ятидесятниці ми співаємо, що коли Всевишній зійшов і змішав мови, Він розділив народи, а коли роздав вогненні язики, покликав усіх до єдності.
У Вавилоні була одна мова і багато сердець. У день П’ятидесятниці було багато мов і один Дух.
Коли настав день П’ятидесятниці, всі були разом в одному місці (Діян. 2:1). Цими словами рання Церква говорила про Євхаристію. Спочатку — одне місце. Потім — багато мов. Не навпаки.
Церква — це не мова, яка шукає собі місце. Це місце, яке вчиться багатьох мов.
Добрим прикладом цього є Константин, якого ми знаємо як Кирила. У IX столітті він сидів за своїм столом і розмірковував, яким знаком передати слов’янський шиплячий звук, якого не було в грецькій мові. Він прийняв пастирське рішення. Він хотів, щоб моравський селянин почув Євангеліє, а не лише його відлуння.
Звідси я переходжу до другої причини.
Якщо ми не навчаємо членів нашої Церкви того, як Православна Церква розуміє саму себе та свою помісність, порожнеча не залишиться порожньою. Її заповнить щось інше: мова, національність, паспорт, новини та політика країни походження.
Людина, яка не розуміє традиційного церковного бачення, будує свою Церкву з того, що має під рукою. А під рукою зазвичай є власна мова та власний народ. Так виникають замкнені групи. Усередині нашої Церкви можуть утворитися парафії всередині парафії: вони користуються тією самою будівлею, але не живуть одним життям. А поза межами нашої Церкви можуть виникати громади, де Церква перетворюється на посольство країни походження на чужій землі.
У такій замкненій спільноті всі розуміють жарти — і багато чого іншого. Але вона також крихка. Діти навчаються у школі фінською, і одного дня вони помічають, що їхня Церква говорить лише мовою їхніх бабусь і дідусів. Тоді вони можуть змінити не мову. Існує небезпека, що вони змінять Церкву або зовсім її залишать.
Суперечки з батьківщини також приїжджають у валізі, і тоді парафіяльна зала стає місцем, де ведуть передвиборчі баталії іншої країни.
Я визнаю, що розумію привабливість такої спільноти. Коли богослужіння звершується мовою і з тими наспівами, які мені найбільш знайомі, щось у мені заспокоюється. У цьому немає гріха.
Любити свій народ і свою мову — не гріх. Це гідне поваги почуття, доки в серці залишається місце і для краси іншого народу. Гріх починається тоді, коли людину приймають до церковної спільноти лише за умови, що вона має «правильний» акцент.
Православне вчення про Церкву в цьому питанні напрочуд просте, хоча навколо нього написано цілі бібліотеки коментарів. Церква — це громада, яка збирається навколо Євхаристії під проводом єпископа.
Апостол Павло писав не «коринфській церкві», а «Церкві Божій, що в Коринті» (1 Кор. 1:2). Парафія не належала народові міста. Це був Божий народ, який жив у Коринті.
Святий Ігнатій Антіохійський дорогою до Рима, де на нього чекали леви, писав смирнянам: де єпископ — там нехай буде й народ, так само як де Христос — там і Вселенська Церква. Нікейський Собор постановив, що в одному місті не повинно бути двох єпископів. Це було сповіданням: одне місто, один престол, один Христос.
Дослідники історії нагадують, що територіальний принцип Церкви, однак, не впав із неба. Церква запозичила свої кордони з римського провінційного устрою, і ці кордони перекроювалися щоразу, коли цього бажали імператори, султани та національні держави. У XIX столітті територіальний принцип був пов’язаний із національною державою. Іронія історії полягає в тому, що саме принцип, покликаний забезпечити єдність, почав сприяти національному поділу Церкви.
Тому каноністи небезпідставно запитують: чи є взагалі діаспора церковним поняттям? Народи мають свої діаспори. Церква — ні.
Коли православний переїжджає з Бухареста, Тбілісі чи Києва до Гельсінкі, він не переходить на периферію Церкви. Він приходить до Церкви, яка вже є тут у всій своїй повноті.
Тому радісно говорити про те, що наша Матір-Церква, Константинопольський Вселенський Патріархат, сьогодні радіє власному різноманіттю. У його лоні Бога прославляють грецькою й англійською, українською й естонською, корейською й фінською, мелодіями багатьох народів і з обличчями багатьох культур.
Соціальний етос нашого Патріархату, документ «За життя світу», прямо говорить, що православний християнин не повинен боятися культурного різноманіття. За нього слід дякувати Богові.
І він завжди нагадує, в чиє ім’я ми були охрещені. Не в ім’я народу. Не в ім’я мови, а в ім’я Триєдиного Бога, Який Сам є різноманіттям без розділення та єдністю без одноманітності.
Народи — дари Божі. Але Бог не є власністю жодного народу.
Це стосується і нас. В історії нашої Церкви є сторінки, які ми неохоче читаємо вголос. У роки фінізації багато російськомовних православних почувалися чужими в Церкві, яку допомагали будувати ще їхні дідусі й бабусі. Дехто пішов із Церкви.
Фінськість також може стати вежею.
Але наша Церква знає й інший бік цієї історії. Після воєн більшість наших вірян втратили рідні місця. Карельські переселенці опинилися в населених пунктах, де на їхнє хресне знамення дивилися з подивом, а їхню віру зневажливо називали «російською вірою».
Ми самі були діаспорою у власній країні.
Закон Мойсея обґрунтовує гостинність не просто добрим серцем, а пам’яттю: люби чужинця, як самого себе, бо ви самі були чужинцями в Єгипті (Лев. 19:34).
Пам’ятаймо про це, коли за церковною кавою хтось сидить на самоті, бо не розуміє, про що говорять за столом.
Я не є нейтральним у цьому питанні. Етнофілетизм — це не питання смаку. Константинопольський Синод засудив його у 1872 році. Соціальний етос нашої Матері-Церкви говорить ще пряміше: християнського націоналізму не існує.
Нам не потрібно шукати далеких прикладів, щоб побачити, до чого призводить ситуація, коли Церкву пов’язують із національною ідеологією, а війну благословляють в ім’я «русского мира».
Коли Церква починає служити народові замість того, щоб народи служили Богові, вона перетворюється на національний музей, у якому пахне ладаном.
У назві нашого сьогоднішнього Єпархіального дня є два слова: канонічний і пастирський. Людина, яка не знайома з цією темою, може вважати їх протилежностями: каноніст охороняє кордон, а пастир простягає руку через нього. Я не вірю в такий поділ.
Канони — це поручні, а не паркани. Паркан не дозволяє людині увійти. Поручні не дають їй упасти. Канони Церкви написані для того, щоб не дозволити нам упасти саме в ту прірву, про яку ми сьогодні говоримо: щоб Церква не розпалася на окремі народи.
Сьогодні на Єпархіальному дні ми запитуємо: як прийняти людину, яка вперше приходить до храму і перше запитання якої не богословське, а практичне: «Чи є тут хтось, хто говорить моєю мовою?»
Як нам діяти багатьма мовами, не створюючи при цьому кількох окремих парафій? І як зустрічати тих, чиєї мови ми не розуміємо?
У подячній молитві ранньої Церкви, що міститься в «Дідахе», молилися: як цей хліб був розсіяний по горах і, зібраний разом, став одним, так нехай Твоя Церква буде зібрана від країв землі у Твоє Царство.
Зерна росли на різних полях, у селах, де говорили різними мовами. Ніхто не запитує хліб, з якого він поля.
Завдання Церкви — не зберігати діаспору. Її завдання — збирати її воєдино.
Коли в неділю я звершуватиму святкову Літургію з нагоди 180-річчя храму в Турку, я сподіваюся почути багато мов.
І я сподіваюся, що кожен, хто молиться своєю мовою, знатиме, що він удома.
Благословенного Єпархіального дня всім вам!