Возлюблені у Христі отці, сестри і брати,
Ваша Високоповажність Михайле Видойник, Посол України у Фінляндії,
Чотири роки тому світ прокинувся в реальності, яку він сподівався забути. Війна повернулася в серце Європи. Не далеким спалахом на телевізійному екрані, а живими людськими долями, тягар яких зростає з кожним днем. Чотири роки. Для історії – мить. Для кожного, хто шукає рідних серед руїн, – вічність.
Я пам’ятаю той ранок. Пам’ятаю, як першою моєю думкою був не геополітичний аналіз, а слова псалма: «Доки, Господи?» (Пс. 13:2). За чотири роки це питання стало лише важчим. Воно лунає на вулицях Києва, у підвалах Харкова, у могилах Маріуполя, у тиші Бучі, на мостах Ірпеня, у масових похованнях Ізюма, у димлячих руїнах Бахмута, на порожніх подвір’ях Авдіївки, у затоплених водою домівках Херсона. Воно лунає в церквах із розбитими куполами і в домівках, що лишились лише спогадами.
Український народ – це народ, який знає глибину страждання. Голод Голодомору, Сталінські переслідування, століття гноблення – і тепер ця нова Голгофа, де кров невинних волає до неба.
Проте війна ніколи нічого не вирішувала. Вона ніколи не породжувала справедливості. Це безумство, що годує торговців смертю і залишає по собі лише сиріт, вдів та руїни. Військовими витратами одного-єдиного дня можна було б нагодувати мільйони. І все ж обирають смерть.
У нашій православній традиції ми знаємо, що Пасха завжди настає після Великої п’ятниці, але знаємо також, що ніхто не може оминути хрест. Хрест українського народу – важкий, і наше завдання – нести його разом, а не відвертати погляд.
Наша Православна Церква вчить, що кожна людина є живою іконою Божою. Не написаною на дереві чи золоті, а вкарбованою у плоть і кров – образ Творця. Коли бомба розриває людське тіло, вона нищить ікону Божу. Коли дитину забирають з дому, образ Божий виганяють у вигнання. Коли військовополонений зникає у катівні, ікону Божу зневажають.Ми знаємо з нашої власної історії понад тисячолітньої давнини, як іконоборці нищили святі образи у Візантії. Але іконоборство нашого часу куди жорстокіше – адже нищать живі образи, які неможливо намалювати заново.
Тому Церква не може мовчати. Пророча традиція – це не дипломатичне мовчання, а проголошення правди перед обличчям влади. Пророк Ісая не питав дозволу, коли проголошував: «Горе тим, що зло називають добром, а добро – злом! Темряву видають за світло, а світло – за темряву» (Іс. 5:20). Церква, яка мовчить перед неправдою, перестала бути Церквою.
І якщо Церква не мовчить, вона мусить також мати мужність сказати, на чиєму боці вона стоїть. Ми не нейтральні. Ми стоїмо поруч із тими, хто страждає. Ми стоїмо поруч з Україною. Ми стоїмо поруч із тими, чиї рідні спочивають у безіменних могилах, і з тими, хто досі чекає на звістку про зниклих.
Саме тому ми зібралися сьогодні. Через чотири роки ми знову запалюємо свічку на згадку про тих, кого вже немає серед нас, і за тих, хто й далі витримує. Ми знаємо, що одинокий вогник у темній церкві не згасає, а запалює другий і третій, допоки темрява не відступить. Наше покликання – бути тим вогником, що не згасає, бо ми служимо Богу, Який вимірює час інакше, ніж ми.
Возлюблені у Христі сестри і брати! Зерно миру завжди приносить урожай – іноді лише через покоління, задовго після того, як руки сіяча вже спочили. Але завжди. Це наша надія, і цю надію жодна темрява не здатна погасити.
Хай Бог благословить багатостраждальну Україну.