Возлюблені у Христі владики, дорогі делегати Помісного собору ФПЦ: отці, сестри й брати!
Вітаючи вас у Культурному центрі «Софія», де цього року відбувається наш собор, я усвідомлюю, що ми разом вступаємо в новий етап. Для мене це — перший Помісний собор у якості його голови. Рік тому я зі смиренням прийняв це служіння, щоб у роботі собору надати місце такому обговоренню, де діалог — не просто формальне слово, а справжній спосіб зустріти один одного в тих питаннях, які ставить перед нами наш час.
Перед нами велика кількість ініціатив, і кожна відображає внутрішнє життя нашої Церкви: її труднощі, її надії та нашу спільну відповідальність. Я хотів би звернутися до тем, які є не просто адміністративними питаннями, а торкаються того, до чого покликана наша Церква.
Ми не можемо ухилятися від фактів. Скорочення державних субсидій змушують приймати складні рішення. Але спробуймо поглянути на ситуацію інакше. Саме скорочення допомагають виявити те, що було приховане за очевидним достатком: що є головним, без чого ми перестаємо бути Церквою? Можливо, ми збудували стіни, які тепер необхідно знести, щоб пропустити світло. Бо врешті-решт у Церкві йдеться лише про два моменти: хліб і вино, Христа і людину. Все інше — рамки, від яких можна відмовитися, аби тільки не втратити самої картини.
Тому майбутнє Адміністративного центру необхідно розглядати з різних точок зору, не виключаючи й тієї альтернативи, що наше Центральне управління в майбутньому може бути повністю реорганізоване. По суті питання звучить так: чи структура служить нам, чи ми служимо структурі? Духовна робота — літургія, пастирство, проповідування Слова — це ґрунт, з якого виростає все інше. Адміністрація, відірвана від основи, перестає бути слугою і стає господарем — механізмом, що працює без матеріалу.
Пропозиція переходу до двох єпархій викликана фінансовими причинами. Я розумію логіку, що літургійна й канонічна реальність не зводиться до чисел. Наш Архієрейський собор підготував ґрунтовну думку, яку я пропоную уважно вивчити.
Наш Архієрейський собор обговорив пропозицію про сильні єпархії та сильні парафії, зосереджені навколо храмів. Ця думка — здорова й необхідна. Вона повертає приходу його справжнє значення, адже головним його завданням зовсім не є управління. Прихід існує заради Євхаристії. Адміністрація служить, престол — живе.
Ми говоримо про інтеграцію єпархій, а не про їх закриття. У нас немає перешкод для зміни наших адміністративних структур. Однак інтеграція єпархій не скасовує потреби у третьому архієреї. Як автономна Церква, ми повинні мати кворум Архієрейського собору.
Натомість нам необхідно прояснити та оцінити межі єпархій. Це означає, що ми повинні детально вивчити наслідки змін єпархіального устрою та зробити пропозицію щодо можливого нового варіанту, включаючи альтернативні способи оновлення наявної структури. Водночас потрібно дослідити економічні наслідки змін та оцінити потенційну економію і можливі одноразові витрати.
І якщо кінцевим результатом буде рішення, що зміни не потрібні, — це також слід прийняти. Я вірю, що собор ухвалить мудре рішення і в цьому питанні.
І ще кілька слів про стратегію, покликану дати відповідь на питання: де сьогодні Христос закликає нас зустріти людину? Робоча група зі створення стратегії виконала важливу й цінну роботу — щира подяка за це. Вона запропонувала «рухливу стратегію» — живий процес, який дихає, адаптується, навчається.
Якщо наше бачення таке ж світле, як передбачає стратегія, і ми хочемо бути відкритою та процвітаючою Церквою Христа, то відкритість не може залишатися лише словами. Вона має торкатися сердець. Церква — це не етнічне товариство і не музей, а жива трапеза, до якої нас запрошує Христос. Церква — не музей, де «все має залишатися, як було колись». Завдання Церкви — жити в цьому часі, нести традицію, але й дивитися вперед. Знайти баланс непросто.
«Церква поруч із тобою» вимагає зміни способу мислення. Стратегія закликає нас змінити точку зору: Церква йде поруч із людиною. Вона не чекає, що люди самі знайдуть шлях до фундаменту, а сама йде туди, де люди. Це означає рухливість, гнучкість, сміливість в оновленні нашого богослужбового життя, виховної та молодіжної роботи.
І коли ми говоримо про відкритість, йдеться не лише про відкриті двері, а й про простягнуту з них руку. У Фінляндії проживають десятки тисяч православних, не зареєстрованих у нашій Церкві. Наприклад, у випадку українських біженців — це не просто питання солідарності з тими, хто втікає від війни, хоча це вже достатня причина. Йдеться про матерів, дітей, літніх людей — про розділені родини двох країн. Тому ми повинні усвідомлювати нашу відповідальність як помісної Церкви: православний, який живе тут, — не гість, а член родини. Пам’ятайте: «відкрита й процвітаюча Церква Христа»! Ми не можемо створювати нічого, що розділяє на «нас» і «вас». Тільки «ми». І тут потрібні діла.
Минулого року Помісний собор ФПЦ виділив кошти на переклад богослужбових текстів колтта-саамською мовою. Переклад «Псалтиря» вже майже на третину перевірений. Тексти до паломництва преп. Трифона перекладені. Тексти апостольських та євангельських читань на великі свята проходять редагування.
Робота Комісії правди й примирення колтта-саамів завершена. Остаточний звіт буде представлений уряду, Саамському парламенту та Сільським зборам колтта-саамів наступного тижня. Комісія також опублікувала окремий звіт про стосунки між колтта-саамами й православними, починаючи з 1920-х років. У звіті висвітлено болючі моменти історії. Ми повинні уважно вивчити опублікований документ і здійснити необхідні кроки.
Церква багато в чому підтримувала колтта-саамів і часто виступала від їхнього імені, але не завжди разом із ними. Після завершення роботи комісії починається справжня праця щодо захисту прав корінного народу. Саме тут наша Церква повинна бути активною. На Помісному соборі буде розглядатися питання представництва колтта-саамів. Матеріал підготовлений у співпраці з Сільськими зборами колтта-саамів. Я сподіваюся, що Помісний собор ФПЦ схвалить його.
Нарешті, про принципи безпечного простору. Ця ініціатива торкається складних питань. Церква не завжди була безпечним місцем. Були випадки цькування, домагань, зловживання духовним авторитетом. Зловживання владою та заподіяння шкоди іншим — це те, про що я волів би ніколи не чути. Але мовчання ранить ще сильніше.
Церква повинна бути безпечною гаванню, а не полем битви. Духовне насильство завдає найглибших ран, бо воно спрямоване туди, де людина найменш захищена: на довіру і віру. Воно руйнує жертву та громаду. Коли владою зловживають, пастир стає загрозою — це не просто ламає людину, а знищує образ Христовий. Воно підміняє сутність Церкви протилежним значенням: вона стає місцем, від якого треба рятуватися.
Дорогі делегати Помісного собору! Наші проблеми очевидні, а рамки нашої економіки жорсткі. Але саме зараз ми повинні пам’ятати послання нашого патріарха: наша місія — бути рушійною силою, а не застиглим пам’ятником.
Цей тягар несе не одна людина й не сам по собі. Ми повинні відмовитися від думки, що ми — єдині господарі в цьому домі. Ми лише слуги в чужому винограднику. Наша праця не лягає на наші плечі. Її бере на себе Господь, який сказав:
«Я з вами по всі дні до кінця віку. Амінь.» (Мф. 28:20)
З цими словами я оголошую Помісний собор Православної Церкви Фінляндії 2025 року відкритим і бажаю його роботі благословення Триєдиного Бога.