Возлюблені у Христі владики, дорогі делегати Помісного собору: отці, сестри і брати!
Від щирого серця вітаю вас тут у Спасо-Преображенському Валаамському монастирі на початку нашого сотого Помісного собору. Я вітаю також наших іноземних гостей, Талліннського і всієї Естонії митрополита Стефана, а також Кідонійського митрополита Афінагора з нашого патріархату, які прибули доповнити наш Архієрейський собор для висунення кандидатів на виборах архієпископа. Вони обидва знайомі з ситуацією в нашій церкві вже протягом багатьох десятиліть.
Коли я готувався до цього мого останнього вступного звернення як архієпископа, я зупинився згадати шлях усього мого життя. Багато хто з вас уже знає його в загальних рисах, однак я хочу поділитися з вами і цими спогадами та думками, які раніше ніколи так особисто не розкривав.
Народження моєї доньки Тані і смерть моєї дружини Аніти стали поворотними моментами, що радикально змінили моє життя. Я жваво пам’ятаю цей напад щастя і вдячності, коли вперше взяв на руки свою доньку. Ці очі, цей погляд – у якому було щось настільки глибоке і чисте, що сльози виступили в мене на очах. У цю мить я зрозумів, що отримав незмірно цінний дар, який був одночасно і приголомшливо прекрасним, і водночас крихким.
Я знав, що мені як батькові ще незліченну кількість разів доведеться стикатися з власною неповноцінністю і недостатністю. Але все ж я був готовий до цього, бо відчував цінність участі у вихованні нового покоління, передачі спадщини любові та віри, яку набув сам. Тож з того моменту моє життя набуло нового сенсу.
Смерть моєї дружини всього кілька років потому буквально зупинила все і збила мене з ніг. Мені здалося, що сама земля пішла у мене з-під ніг. Дні проходили як у тумані, я ридав, тримаючи на руках маленьку дочку. Я зрозумів, що мушу впоратися, заради Тані. Тепер вона потребувала мене вдвічі більше, як матері й батька.
Шлях до Пієлавесі на похорон Ангіти здавався найважчим із тих, якими мені довелося пройти. Я сидів у машині і дивився, як зимовий пейзаж миготів повз нас. Здавалося, що холод смерті проникає до самої душі. Я думав також про матір, яку я всього три роки тому ховав на цвинтарі в Пієлавесі. Тепер мета моєї поїздки була та сама.
Коли похоронна хода йшла засніженою стежкою, страх про те, яким чином мені вдасться виростити доньку без Аніти, наповнював мене. Чи зможу я наодинці відповісти на незліченні запитання, з якими, як я знав, вона зіткнеться, ставши дорослою?
У той драматичний поворотний момент у житті істинність вчення нашої Церкви відкрилася по-новому. Зараз я не можу підібрати відповідних слів, щоб описати ті емоції, які я відчув тоді, але в той момент я відчув, як на мене дивовижним чином зійшов спокій. Я зрозумів, що як священик я проповідував звістку про присутність нашого Спасителя незліченну кількість разів, але тільки зараз я по-справжньому усвідомив її значення. Бог не залишив нас. Так багато разів я говорив про смерть як ворота вічності, про надію зустрічі, але тільки тепер, на похоронах дружини, я зрозумів ці слова всім серцем. Аніта не пішла, не назавжди.
Знаючи це, я зміг відслужити важке відспівування, впевнений у тому, що наша розлука буде лише тимчасовою. Незважаючи на те, що горе було нестерпним, навіть у ньому жевріла тиха надія. Я знав, що попереду на мене чекає ще багато самотніх днів і ночей, коли я боротимуся з горем. Однак розрада – недалеко. Бог пройде зі мною і Таньєю кожен крок. Ця думка підтримувала мене на плаву, і допомагала мені справлятися весь цей час.
Я повністю пішов у свою батьківську місію. Ми поділяли всі найнезначніші моменти повсякденного життя, плач і сміх. Крім цього, я ростив Таню в тій втішній, щирій і щасливій вірі, яку я сам успадкував у карельській сім’ї, і яка підтримувала мене у важкі хвилини. Я хотів, щоб дочка знайшла ту саму надію і довіру, які наша церква дала мені.
Так ми йшли разом, удвох, розділяючи горе і радість, поступово вступаючи в нові будні. І зараз, дивлячись на свою дорослу доньку, я відчуваю нескінченну вдячність. Таня багато в чому нагадує мені Аніту, але при цьому повною мірою є сама собою. Вона живий доказ того, що любов і віра проносять нас крізь найглибші життєві випробування.
Вдівство було для мене важким тягарем, але водночас глибоким джерелом духовного зростання. Це навчило мене довірятися Божому керівництву і турботі навіть у найпохмуріші моменти життя. Це зробило мене більш чутливим до страждань і самотності інших. Тепер, коли я бачу, як моя дитина росте і стає врівноваженою і люблячою ближніх матір’ю, я відчуваю подяку за те, як Святий Дух спрямовував нас обох у житті. Мої діти та онуки були для мене джерелом радості та гордості. Своїм власним прикладом вони нагадали мені, що навіть найбільші негаразди можна подолати завдяки любові до ближнього та підтримці громади.
Ці переживання – як глибоко болючі втрати, так невимовні моменти любові, – все вони зробило мене таким, яким я є сьогодні. Вони навчили мене, що в житті немає такого глибокого страждання, яке не змогло б пронизати Боже світло, і такої великої радості, якою не можна було б поділитися.
Це прагнення ділитися – ось що завжди приваблювало мене до церковної роботи. Ще будучи молодим священиком, я відчув покликання бути поруч із людьми в їхньому повсякденному житті, в їхніх радощах і печалях. Я хотів бути тим, хто слухає, підтримує і свідчить про благодать Божу там, де вона потрібна найбільше.
Дорогі делегати Помісного собору! У Православній Церкві люблячий і позитивний образ людини був зі мною в житті на кожному кроці. Працюючи з архієпископом Павлом, я багато чого навчився в нього щодо єпископського служіння. Це бачення я став реалізовувати, прийнявши від Павла пропозицію стати спершу вікарним єпископом Йоенсуу, а потім, трохи пізніше, митрополитом Оулу. З того моменту моє життя знову отримало новий зміст.
Ці роки церковного служіння стали найбільшим привілеєм у моєму житті. Наші парафіяни явили мені, що насправді означає Тіло Христове. Це – громада, де кожен цінний і любимий.
Ось чому сьогодні я хочу закликати кожного з вас дотримуватися цього духу товариства. У світі, де самотність, розлука і страх перед інакшістю, як здається, тільки множаться, наша місія як християн зрозуміла. Ми повинні бути послами любові та єдності, носіями надії там, де загрожує відчай.
Я знаю, що це не завжди легко. У своїй власній роботі я часто вагався і сумнівався. Чи достатньо в мене сил і мудрості? Не раз я сподівався стати кращим як архієрей, мудрішим як наставник і сміливішим як пророк. Але сьогодні я знаю, що в усій своїй незавершеній роботі я був частиною Тіла Христового.
Тому, залишаючи зараз це важливе служіння, я роблю це з упевненістю і надією. Я знаю, що Святий Дух продовжить Свою справу в нашій церкві і в прийдешні роки та десятиліття. У цьому Дусі ми будемо вічно молодими. І я сподіваюся, що кожен із вас знайде своє місце і покликання в цій роботі.
Незважаючи на те, що впродовж цих 45 років архієрейське служіння було сповнене викликів, воно також було втішним. Відвідування парафій по всій Фінляндії було мандрівкою не тільки в географічному, а й у духовному та людському сенсі. Я бачив, як віра та участь процвітають як у центрі Гельсінкі, так і в диких куточках Лапландії. Кожна зустріч була цінним моментом у процесі навчання.
Під час цих зустрічей я бачив колосальну силу спільної молитви, що вона дає і як підтримує. Я чув багато історій про те, як Церква виявлялася останньою соломинкою, за яку можна було вхопитися, коли все інше, здавалося, руйнувалося. Однак я не міг не помітити, що рівень соціальної ізоляції, зловживання психоактивними речовинами та відчуження від ближніх у Фінляндії з кожним роком тільки зростають. Озираючись довкола, я розумію, що на Церкві і на нас, як на її працівниках, лежить величезна відповідальність. ми повинні давати приклад любові до ближнього, якої Христос чекає від нас. І нам потрібно дати місце зустрічі, щоб людей дійсно було видно і почуто.
Дякую, що ви йшли зі мною цим шляхом. Дякую за кожну молитву, за кожне слово підбадьорення, за кожен акт милосердя, яких я сподобився як від парафіян і духовенства, так і від Його Всесвятості Вселенського патріарха. Вони були ґрунтом, на якому моїй власній вірі та надії було дозволено рости й процвітати. Дякую тобі за кожну мить, яку ми провели разом, за кожну сльозинку і сміх, які ми розділили. Вони сформували мене, зробили мене більшою мірою тим, ким Бог призначив мене бути. Ви були для мене нагадуванням про те, що з милості Божої ми більші за наші власні слабкості.
Дорогі делегати Помісного собору! На цьому нашому останньому спільному шляху я хотів би ще раз наголосити на тому, що, тут, у Валаамському монастирі, коли ми ухвалюємо рішення про майбутнє нашої церкви, ми маємо передусім прислухатися до голосу Святого Духа в наших серцях.
Ми повинні молитися про те, щоб Божа воля здійснилася в нас. Щоб принцип любові до ближнього, який лежить в основі богослов’я Церкви, керував і нашими рішеннями. Щоб ті слова, які ми тут промовляємо, і рішення, які ми приймаємо, були плодами молитви. Щоб вони не відображали лише наші власні прагнення та потреби, не кажучи вже про ненависть і недовіру, але свідчили про глибоку відданість керівництву Вседержителя, який завжди підтримує нашу церкву.
Це — найкраща спадщина, яку ми можемо залишити майбутнім поколінням. Це — найпрекрасніша подяка, яку ми можемо принести Богові за всі Його благі справи для нас.
Оголошую Помісний собор Православної Церкви Фінляндії 2024 року відкритим і бажаю його роботі благословення Триєдиного Бога.